Географічна карта - Грозний (Groznyy)

Гро́зний (Соьлжа-ГӀала, Sölƶa-Ġala; Грозный) — місто на Північному Кавказі, розташоване на обох берегах річки Сунжі, притоки Терека, столиця Чеченської Республіки Російської Федерації. У 1990-х місто було столицею частково визнаної Чеченської Республіки Ічкерія і з 1996 року владою Ічкерії було перейменовано на Джохар (Джовхар-ГӀала, Dƶovhər-Ġalə). У 2000 році місто окупували російські війська. Сильно постраждало у ході воєнних дій під час Першої та Другої чеченських воєн, наразі активно відбудовується. Населення — 292,6 тис. жителів (2012).

У I тис. н. е. і в період середньовіччя в басейні річок Терек і Сунжа розташовувалися великі міста, які, однак, краєзнавцями локалізуються неоднозначно. У давньоруських літописах і літописі Грузії Картлис Цховребе (груз. ქართლის ცხოვრება) згадуються великі міста: Тедяков (Ельхотовські ворота), Магас (поселення Алхан-юрт) і Сунжа (р-н Грозного). У VIII-XII ст. рівнинна частина сучасної території Чечні входила до складу Аланського царства. У горах і на рівнині мешкали прямі предки чеченців – племена нохчі. Відомо, що в 1268 році син Володимирського князя Андрія Боголюбського, убитого під час змови, втікав до родичів своєї матері-ясинки до Сунжі. З початку XIII ст. вся рівнинна територія історичної Чечні, як і весь Північний Кавказ, опинилася під владою Улус Джучі. У 1238 р. військо Менгу-хана захопило столицю Аланського царства, Магас. Північно-Кавказький регіон (Верхній і Нижній Джулати) із центром в Татартупі (Ельхотовські ворота) став захисним улусом Орди. Вже в XIV ст. тут розвиваються великі міста з різнонаціональним населенням і через них проходять караванні шляхи. В 1395 року в районі злиття річки Сунжа з Тереком (ст. Іллінська) стає місцем зіткнення двох могутніх армій і полководців: Тохтамиша і Тамерлана. Після розгрому Улус Джучі полчища Тимура пограбували багаті міста на рівнинній частині Північного Кавказу. Чеченці (вайнахи), надаючи Тимуру запеклий опір, пішли в гори, але загони Тимура прочісували ущелини і брали в полон тих, хто ховався у баштах. Господарству і населенню краю було завдано серйозної шкоди. Після смерті Тимура в 1405 році його держава розпалася, але район Терека і Сунжа ще надовго залишався місцем походів для кочівних борганських і ногайських племен.

До кінця XV ст. існувала держава Сім-Сір, утворена чеченцями. У другій половині XVI ст. рівнинна частина Чечні поступово починає освоюватися чеченцями, спершу в басейні р. Аргун, а потім і р. Сунжі, де знову виникли поселення, назви яких відображені в топоніміці. В ті часи найважливіше значення в торгово-економічних зв'язках між Московією, народами Кавказу і країнами Сходу набула «Османова дорога», яка йшла від Криму до Ірану. Найважливішим стратегічним пунктом цього торгового шляху став Сунжанський, або «Османів», перевіз – перехід через річку Сунжу, який, судячи за всіма описами, знаходився на місці сучасного м Грозного. Він став найважливішим на Північному Кавказі вузлом торгових шляхів, яким він залишався аж до кінця XVII ст. В результаті район сучасного Грозного, населений чеченцями, стає до кінця XVI ст. найважливішим стратегічним центром та торгово-економічним в політичному житті чеченців. В цих умовах в XVI ст. частина рівнинних земель потрапляє в певну феодальну залежність від завойовників, де чеченці запрошують на правління сусідніх князів: в західних районах кабардинських князів, на сході утворюється Терецький шамхал. Після захоплення у 1556 року Московським царством Астраханського ханства в північно-східних степах Кавказу з’являються поселення вільних козаків із Волзьких земель, які невдовзі будують московські фортеці та ін. укріплення. В 1567 році засновується козацьке поселення – станиця Червлена, а в 1569 році станиця Щедринська. У 1578 році московські війська займають Сунжу, у відповідь проти них вийшли війська кримського хана Магомед-Ґірея (1579) і османські війська на чолі з Осман-пашою (1582). Царський уряд заперечував, те що на узбережжі Терека знаходяться московити, оправдовуючись тим, що то розселилися лише біженці, відповідно Московське царство не несе відповідальності за них. Документи XVI ст. все ж показують, що в період після спалення Москви татарами, козаків до себе узяв під свою опіку чеченський володар із Аккинського гірського тукхума. У 1589 р в чеченці отримали грамоту від московського царя про обіцянку «захисту» царським військом, за умови збройної допомоги з московськими ворогами та з вимогою не вступати з ними в союз. В 1588-1589 рр. у впадині р. Терек заснована нова московська фортеця – Терецьке містечко. На наступний рік відновлюється Сунжанський острог, поблизу якого поселяються московитські козаки.

З другої половини XVII ст., внаслідок перенаселеності гірського масиву і браку земельних ділянок, почалося активне переселення чеченських тукхумів на рівнину і освоєння басейну річки Сунжа. Переселяючись на рівнинні землі, чеченці спочатку утворювали невеликі компактні села з окремих більш-менш відомих однойменних тайпових (родових) тукхумів, причому деякі села на рівнині зберегли за собою назви тих тайпів, родоначальники яких були засновниками тих чи інших сіл в горах. У лівобережжі р. Сунжі, в її середній течії відомо більше 70 чеченських селищ, а в межах сучасних кордонів м. Грозного з'явилося близько 40 таких поселень, хутірців і виселок. У російських документах XVIII ст. вони значилися як володіння чеченських родів Айдемірова, Турлова, Казбулатових. Найбільш великими серед них були аули Алди і Сунжа, кількістю від 500 до 700 дворів. Згідно з документами середини XVIII ст. аул Алди розташовувався на землях Чорноріччя. Час його виникнення точно не встановлено, але вже в документах 1720 року на р. Сунжа згадується містечко Буюк-Кент (ототожнюється з Бугун-Юрт), що входило до тукхумів Алди. У 1732 р в Алда вперше зазначається «Реєстрі горянських власників».

Під час царювання Катерини II й Олександра I відбувається різке посилення військових вторгнень Російської імперії. Після низки договорів спричинених поразкою османців в російсько-турецьких війнах, у 1772р. Османська імперія змушена була «відмовитися» від покровительства над гірськими народами Північного Кавказу, а Російська імперія поступово переходить до методу військової агресії, закабалення і утисків місцевих мешканців, а пізніше і репресій. За умовами Кючук-Кайнарджійського договору з османами 1774 року Російська імперія окупувала правий берег Кубані а також Кабарду. У 1784 році шейх Мансур підняв чеченців на боротьбу проти колонізаторської політики Російської імперії. Посланий для придушення повстання і полонення Мансура загін чисельністю в 2000 солдат з 2 гарматами, на чолі з полковником де Пієрі ввійшов до аулу, але застав його покинутим. Коли російські війська розграбували і спалили село, Мансур оголосив газават проти росіян. 6 липня 1785 року він зі своїми прихильниками завдав російському загону нищівної поразки. Однак пізніше, після спроби взяття форту Кізляр, його війська були розбиті. Протягом 1787—1791 років під час російсько-османської війни шейх Мансур переїхав до Адигеї, де своєю появою і перебуванням значно зміцнив пануючі ісламські традиції. Він організував силами адигейських і ногайських воїнів численні напади на російські гарнізони і форти, все ж вони часто були неуспішними. У червні 1791 року шейх Мансур був полонений російськими військами в османській фортеці Анапа на Чорному морі. Він був доставлений до Санкт-Петербурга і довічно ув'язнений. У квітні 1794 року помер у Шліссельбурзькій фортеці. У 1792 році почалася масова депортація чеченського народу на першому етапі переважно до Сибіру. У 1801-1810 після окупації Картлі-Кахетинського царства (Грузії) Російською імперією (початком окупації стало підписання Георгіївського трактат 1783) та Східного Закавказзя у 1803-1813 (Ґюлістанський договір 1813), завоювання Північного Кавказу для Російської імперії стало закономірністю. Депортація чеченців продовжувалася і під час Кавказьких війн (1785-1791, 1817-1864). Починається практика будівництва російських фортець з гучними назвами: «Грозная», «Внезапная», «Бурная».

У червні 1818 року, неподалік від чеченських селищ, на спорожнілій ділянці лівого берега р. Сунжі, напереріз вихідної для чеченців Ханкальскої ущелини, було розпочато будівництво фортеці «Грозная», яке було закінчено через три роки. За наказом проконсула Кавказу Єрмолова війська під командуванням генерала Вел’ямінова в жовтні 1818 року зрівняли з землею селище Стара Сунжа (чечен. Соьлжа-юрт) і за рахунок зруйнованого села розширили кордони фортеці. Навколишні аули в спішному порядку були покинуті їх жителями, які пішли ближче до гір. На території покинутих чеченцями аулів і став пізніше розростатися м. Грозний (чечен. Соьлжа-ГӀала). Також у північній частині утворилася слобода гірських євреїв і вже до середини XIX ст. їхнє поселення розрослося в село.

Водночас в 1829 році імамом Шамілем було утворено Кавказький іманат (араб. إمامة القوقاز‎) об’єднаний із земель Дагестану та Чечні. Протягом Кавказької війни і після неї чеченці піднімали повстання проти російського свавілля і рабства. Так повстання відбувалися у 1825, 1843, 1864-1865, 1877-1878 рр. Після останніх двох повстань почалася масштабна депортація чеченців зі своїх історичних земель. Під час повстання у липні 1825 горяни на чолі з Бей-Булатом оволоділи постом Аммір-Аджа-Юрт та намагалися захопити фортеці Герзель і Грізний. Однак в 1826 році повстання Бей-Булата було придушене. Повністю Чечня стала окупована росіянами після вбивства Імама Шаміля в 1859 році. В той рік іманат припинив своє існування. У грудні 1859 року поселення Грозний було оголошено містом, а на наступний рік була утворена Терська область (Чеченський, Ічкерський, Інгуський і Нагорний округи), до якої увійшло і нове місто.

Місто бере свій початок від фортеці, заснованої за наказом російського воєначальника Олексія Єрмолова в ході Кавказької війни, пов'язаної з війною Російською імперії і її прибічників з числа корінних народів проти Персії і Османської імперії і їх прибічників з числа корінних народів на Північному Кавказі. Фортеця була заснована 1818 і названа Грозная, головне призначення якої полягало в тому, що вона блокувала чеченським горцям вихід на рівнину через Ханкальску ущелину. Фортеця входила у так звану Сунженську укріплену лінію. Тут проходили військову службу Михайло Лермонтов і Лев Толстой.

До 1870 року із остаточним завоюванням Кавказу росіянами, фортеця втратила стратегічне значення й була перетворена в окружне місто Терської області. 1893 у районі міста почато видобуток нафти, і Грозний став одним з найбільших промислових центрів Кавказу. У 1870-х, 1880-х роках в місті з'являються перші заводи і фабрики: борошномельні, цегляні, миловарні і сироварні; перші вулиці і цегляні будівлі. Промислова історія Грозного починається в 1890-х роках. У 1893 році на Грозненському пагорбі в 15 км від міста фірмою бакинського нафтопромисловця Ахвердова була пробурена перша нафтова свердловина. У травні 1893 року в Грозному була прокладена гілка Владикавказької залізниці. Вже до 1900 року в Грозному діяло чотири нафтоперегінних підприємства. Перший водопровід прокладений в 1910 році, а електрику проведено в 1912 році. У 1913 році майже в центрі міста в районі Беліковського моста відкриті нові родовища нафти.

Радянська влада була проголошена одразу ж після жовтневого перевороту, але вже в грудні «дика дивізія» захопила Грозний і сформувала Тимчасовий Терецько-Дагестанський уряд. В січні 1918 більшовики знову захопили місто і протрималися в ньому до квітня, аж доки до Грозного не наблизилась Кавказька армія генерала П. Н. Врангеля. З серпня по листопад 1918 року в місті проходили так звані «стоденні бої». 12 листопада 1918 року на чолі А. З. Дьяковим червоні козаки зняли облогу міста. 17 листопада в Дагестан увійшли османські війська, а до Грозного підійшла армія Денікіна. 4 лютого 1919 року біла армія зайняла Грозний. 14 лютого в Грозному з'явилися «губернатор» і «командувач військами», призначені Горським меджлісом, і побажали вступити в управління містом і краєм. В той період чеченці розділялися на 2 групи – ті що підтримували більшовиків і ті що підтримували білу гвардію, що суттєво ускладнювало обом групам прийняти спільні рішення. Під час візиту представникам було сказано, що Добровольча армія не визнає Горського уряду. Двічі призначався з'їзд чеченських представників в Грозному, але не відбувся через відмову аулів Гойти і Шалі, які тримали сторону більшовиків і прихистили розбитих червоних, надіслати своїх представників. Переговори зайшли в глухий кут, тому що Гірський уряд вимагав передати йому владу на Північно-Східному Кавказі, спираючись при цьому на підтримку англійців і азербайджанців, а білі вимагали відставки цього уряду і пропонували зібрати з'їзд, який би обрав помічника голови у справах горців і членів ради при голові уряду. Горянам Денікін обіцяв автономію. Але більшовицька агітація і бездіяльність емісарів Горського уряду привели до хвилювань в Чечні – знову було перервано залізничне сполучення з Петровському, так як чеченці підірвали два ремонтні потяги. Починалося повстання, центром якого став аул Гойти. В 20 числах березня почалися бойові дії поміж білогвардійцями і більшовиками, які закінчилися поразкою червоноармійців. 9 квітня було прийняте рішення влаштувати переговори, а біла гвардія знову осіла в Грозному. 11 квітня в Грозному відкрився «З'їзд чеченського народу», на якому після короткої наради умови Денікіна про видачу червоноармійців були прийняті. Денікіну вдалося на деякий час припинити бойові дії і відновити рух залізниці. Однак більшовицькі комісари сховалися в гірських районах, де дочекалися приходу Червоної армії в березні 1920. В травні почалася підготовка до штурму Грозного, а в серпні владу у місті захопили більшовики.